Дотик до душі...

Я вже не доберу, де ти, а де не ти,
Де витвір божевільної уяви,
Де рай і пекло, янголи й чорти,
Бур’ян ганьби, букети пишні слави.
Усе змішалось в круговерті слів,
І снів, і днів, і спогадів, і весен…
А річка – сиротою без човнів,
А човники – сирітками без весел.
Мовчання – криком. Болем – дикий сміх.
                               Земні страждання – яснозорим небом.
                               І десь мій шлях покручений побіг,
                               І не втекти від тебе, як від себе.

                                                                                автор: Надія Кир’ян

Шляхи до пізнання себе важкі –

Відважмо в міру і заслуг, і слави…
В житті ми інколи далеко не такі,
Як у люстерках власної уяви.

Лиш як впаде з очей мана-полуда,
Як совість осміє нас і освище, –
Побачим раптом, що у люстрах наших люди,
До котрих ми не доросли ще.

автор: Грицько Чубай

Ніби і не знав її.
Всю ніч
сніг летить – розмірено і вбивчо,
і дерева дивляться в обличчя,
не відводячи своїх облич.

Ніби вилітаючи з країв,
де було захолодно й затісно,
входить поночі в порожнє місто,
кинуте надвечір без боїв.

І вона говорить:
«Не дивись».
І тримаєш марну обіцянку.
І розплющиш очі на світанку,
і побачиш. Вперше. Як колись.

Все як вперше – плетиво слідів,
теплий галас на подвір’ї школи.
Ніби і не знав її ніколи.
Ніби і не бачив цих снігів.

Ніби ночі точені ножі
не тримав, затиснувши, в долонях.
Сніг до ранку ляже на кордонах.
Сніг окреслить межі й рубежі.

Ніби він з її найбільших див –
сніг, що захлинається і дише.
Ніби і не знав її раніше,
не тримав,
не бачив,
не любив.

автор: Сергій Жадан

ті що влаштовані тим як усе влаштовано
ті що залежні лише від своїх узалежнень
ті що шукають землю свою обітовану
ті що замкнулись у власній невидимій вежі –
всі одне одним ми небезпечно травмовані
всі ми такі неуважні і необережні..

кожен же чує лиш те що спроможний чути
кожен же бачить лиш те що уміє бачити
кожен по-своєму звихнутий і шизанутий
кожному можна простити хоч щось і пробачити –
всім нам однаково порожньо й боляче бути
всім нам незатишно й тісно чомусь одначе..

тільки насправді нічого такого немає
тільки насправді нікого не видно й не треба
тільки пуста порожнеча холодна безкрая
кінчений сон ні про що неіснуючої амеби
і нас із тобою нема – я майже це знаю
тільки не знаю що маю робити з любов’ю до тебе

автор: Юрій Іздрик

ті що люблять подивися які вони прості і красиві
делікатні як найперше ранкове світло
безтривожні як голуби

ті що люблять поглянь як багато вони віддають
і як легко усе що приходить приймають
подивися на їхні долоні повні скарбів
на їхню шкіру на їхні очі на усміх
радісний і щасливий на їхній спокій
погідний як літній вітер

                               ті що люблять вони як дельфіни
                               що вистрибують із води веселі й лагідні
                               розбризкуючи довкола сотні бризок
                               розливаючи довкола стільки світла

                               навчися в них дякувати за все що є і чого немає
                               навчися приходити довірливо й лагідно
                               і відходити просто

                               як світло увечері гасне як птах засинає
                               як вода що тече в землю вертається

автор: Богдана Матіяш

Ти синім небом дивишся на мене,

Щоб я, бува, душею не зачах.
В моїх ночах – тополь свічки зелені,
В моїх ночах, в задуманих очах.
В моєму щасті твого щастя зливи,
В моїй крові пожар твоїх калин.
З твоїх давнин на плечах вітер сивий,
Гіркий, печальний вітер, мов полин.
За мною ходять твого горя тіні,
Лицем до твого сонця я встаю.
В твоїм сумлінні – і моє сумління
По проводі життя передаю.
З твоїх знамен несу червоне кредо.
Впаду як треба. Тільки ти – іди.
…Дивлюсь вперед. І бачу попереду,
Себе з тобою бачу назавжди.

автор: Грицько Чубай

ті що влаштовані тим як усе влаштовано
ті що залежні лише від своїх узалежнень
ті що шукають землю свою обітовану
ті що замкнулись у власній невидимій вежі –
всі одне одним ми небезпечно травмовані
всі ми такі неуважні і необережні..

кожен же чує лиш те що спроможний чути
кожен же бачить лиш те що уміє бачити
кожен по-своєму звихнутий і шизанутий
кожному можна простити хоч щось і пробачити –
всім нам однаково порожньо й боляче бути
всім нам незатишно й тісно чомусь одначе..

тільки насправді нічого такого немає
тільки насправді нікого не видно й не треба
тільки пуста порожнеча холодна безкрая
кінчений сон ні про що неіснуючої амеби
і нас із тобою нема – я майже це знаю
тільки не знаю що маю робити з любов'ю до тебе

автор: Юрко Іздрик